Кілька років тому переді мною відкрилась безодня: з гордим записом у дипломі «міжнародний політолог-перекладач» довелося шукати роботу у маленькому місті... Причому, робила я це за всіма жанрами юнацького максималізму: щоб було цікаво, непогано платили, перспектива маячіла попереду, а в мене вистачало часу на зовсім маленьку доньку.
Мій пошук був жахливим і у мене до цього часу є лише негативні спомини про нього. Якби я тоді знала про фріланс, то, можливо б, не вилила літри сліз, не витратила час на непотрібні курси бухгалтерів, не зіпсувала б кілометр нервів, і моє життя б склалося по-іншому. Проте, тоді у мені говорили амбіції, і я й гадки не мала про те, що можна працювати віддалено.
Тепер мене зовсім не тягне на «нормальну» роботу, жіночі колективи викликають у мене алергію, а безцільне пиття кави й куріння цигарок у безкінечних «перекурах» вимальовує бажання тріснути по голові затятого ледаря-робітника. Хоча я не виключаю варіанту повернення до звичайної роботи. Я не виключаю варіанту, що знов стану як більшість жінок летіти вранці до офісу, а ввечурі додому — на кухню. І навіть більше: я таки цього хочу. Бо мені потрібен новий одяг, сяка-така увага чоловіків-колег і власний кабінет (от такий у мене пунктик). Але поки діти надто малі, мене цілком влаштовує фріланс.
Та все ж, що вибрати? Перспективу зростання чи «сам собі керівник»? Дружній колектив чи корпоратив на самоті? Робочий графік як у людей чи працю у вихідні, свята і коли є робота? І найголовніше, як подолати власні амбіції, коли фріланс на даний момент для конкретної людини є єдиним способом самореалізації і заробітку? Розберемося?
Зростання над собою
У фрілансі немає кар’єрного росту як такого. Проте ти сам бачиш як змінився і удосконалився. Коли багато замовлень, гарних відгуків, тебе рекомендують як крутого виконавця, чи не є це справжнім виявом професіоналізму і затребуваності?
Самоповага
Стати вільнонайманим працівником після того як побув фрілансером складно. Перш за все, тому що ти навчився цінувати себе і свій час. І тупі зауваження керівництва відверто дратують. І колеги, які цілими днями б’ють байдики теж вибішують. І взагалі час — це гроші, тепер ти цінуєш його по-іншому. І твій рівень самоповаги буквально зашкалює. Ти себе поважаєш. Бо ти — це ти. Ти себе знайшов і робиш щось таке, що інші не вміють і не можуть. А ще у тебе немає керівника, який би псував нерви і думав, що він «пуп землі». Це ж чудово, чи не так?
У ногу з часом
Все більше переконуюсь, що фріланс — це робота майбутнього. І може через кілька років нас називатимуть новаторами і ми будемо керувати світом ☺. Навіть якщо це й не буде так, то щось є в цьому таємниче, адже ми змогли відійти від рамок, проігнорувати те, що каже суспільство і жити так, як хочеться. Погодьтеся, в Україні з її нестабільністю, то таки виклик.
Нове придумую…
Фрілансери – це люди творчі. Дещо схиблені, трохи «притрушені» і в хорошому розумінні божевільні. Працювати таким людям у нудних колективах дуже непросто. Адже коли всі такі серйозні мізантропи, а ти співаєш посеред робочого дня про «синю смужку трусів», то…. Не всі зрозуміють. Будучи фрілансером, можна все: писати, виглядати у стилі «ню», сьорбаючи при цьому суп. А чому б ні? Ми ж творчі! Начальнику ж цього не поясниш.
Обходячи перешкоди
До речі, амбіції є й у фрілансі. Припустимо, робиш ти мільйон ставок, а тебе ніхто не обирає виконавцем. Або подаєш купу пропозицій на найкращу назву, але дзуськи… всі програшні. І ти, як той голодний тарган, намагаєшся все одно знайти роботу, перемогти. Придумати щось таке, що інші не зможуть. І в більшості випадків нема бажання плюнути, забути. Є лише та дурна мрія про те, що я все можу, я — буду, я — краща.
Гроші, грошенята
Я починала із 6 гривень за 1000 знаків. Із клавіатури йшов дим, бо мені потрібні були кошти і я писала, наче ненормальна. Одного разу мені здалось, що зі мною сусідка говорить не унікальним текстом, а в її розмові замало ключових фраз... Мені здається, хтось на той момент запхнув у мене батарейку, і вона, падлюча, все не закінчувалась.
Але ті ідіотські амбіції, що я повинна заробляти більше чоловіка, повинна бути годувальником сім’ї (і взагалі те, що я жінка ще не означає, що я не мужик), призводили до того, що я перестала розуміти де день, де ніч, де свої діти, а де чужі...
А потім до мене дійшло (шкода, що не скоро,) що треба не писати більше, а цінувати себе, улюблену, бо я таки у себе одна.
І тепер за зовсім смішні гроші працювати не буду. Хоча в житті буває всяке й інколи, за відсутності роботи, я можу взятися за зовсім дешевий проект. Мабуть, час від часу таким грішать всі. Але... Чи це не амбіція — дорости й розумово, й професійно, й ментально до реально високих сум? Звісно, амбіція, і я її маю. І я вірю, що досягну того, що запланувала.
Тому, якщо хтось сумує з приводу того, що він фрілансер, а не депутат, якщо хтось думає, що погано, що він сам собі голова, а не журналіст чи вчитель, то не морочіть собі голови. Ми — фрілансери, і нам пора організовувати власну профспілку, бо бути вільним робітником — це цікаво, незвично і просто весело.