Коли я вирішила стати копірайтером, наймолодшій дитині було два роки. За вікном — сирени, паніка, танки на дорогах. Повномасштабне вторгнення. Хаос. Все, що я до того будувала, — стабільна робота, звичний ритм, впевненість у завтрашньому дні — зникло за одну хвилину. Перша гучна ракета, повідомлення у вайбері від садочка: «Усі залишаються вдома, почалася війна».

Саме тоді я вирішила змінити своє життя. З нуля. Я пішла в копірайтинг — свідомо, не випадково. І хоч було страшно, незрозуміло, важко — всередині щось підказувало: «Треба йти». І я пішла. Це був тільки початок. Щоб бути там, де я зараз, довелося пройти і сумніви, і вигорання, і прокрастинацію. Але були й перемоги, і нові замовники, і віра в себе.

Я не буду тут писати про нудні «5 правил продуктивності» чи радити почитати чергову книжку (хоча й це, буває, не зайве). У цій статті поділюсь іншим — особистим досвідом. Моєю дорогою: від реального хаосу до мого власного порядку.

Із чого все почалося і чому просто любити писати недостатньо

Коли я вирішила вчитися на копірайтера, здавалося, що все просто: люблю писати — от і буду писати. Але дуже швидко прийшло перше здивування: тексти — це лише частина роботи. А от справжній виклик — це встигати все, не губитися між завданнями, тримати голову вкупі, коли паралельно борщ на плиті, діти навколо й дедлайн уже дихає в потилицю.

У мене вже був свій бекграунд — колись вела інтернет-магазин, сама додавала товари, писала описи, навіть кілька статей написала. Але все це давно зникло: сайт закрили, матеріали не збереглись, а старі тексти й так би не витримали сучасних SEO-вимог. Тож по суті стартувала з нуля.

Без портфоліо, без досвіду, але з бажанням. Брала найпростіші завдання, бо розуміла: мені треба почати. І так, було страшнувато. Не тому, що не впораюсь, а тому, що все нове. Що таке ТЗ? Як його правильно зрозуміти? А якщо зроблю не так?.. Але я була вперта. І кожен маленький проєкт додавав мені «+1» до впевненості.

На певному етапі я зловила себе на думці: я вмію писати. Але чомусь усе одно відчуваю, що чогось не вистачає. І це був важливий момент — момент чесності із собою. Бо копірайтинг — це не про «сісти та написати красиво». Це про те, як не злетіти з котушок, коли паралельно п’ять завдань, десять вкладок і ще борщ на плиті.

Тексти — це лише частина роботи. Інша частина — встигати, не вигорати, приймати рішення, зберігати спокій, коли щось іде не так. А ще тримати в голові купу деталей: стиль, тон, цільову аудиторію, дедлайн. І водночас не втратити себе.

Мені допомогло те, що я відразу зрозуміла: без дисципліни далеко не заїдеш. Я не з тих, хто тягне до останнього. Якщо обіцяю — роблю. А щоб робити, треба мати порядок у голові й на столі. Так і почала виробляти свої правила: трішки більше часу на виконання, чіткий графік, хоча б один вихідний на тиждень — і не чіпати мене в неділю, я живу.

Прокрастинація. Така собі «розумна» пауза

Та навіть коли робочий графік налаштований, дедлайни контрольовані, а завдання зрозумілі, іноді щось ламається всередині. Ти ніби в нормальному темпі, але... нічого не хочеш. І ось тут я вперше по-справжньому зіткнулася з тим, що називається прокрастинацією.

Довго я думала, що це слово — не про мене. Ну бо як: я ж усе вчасно здаю, навіть раніше. Але із часом зрозуміла: прокрастинація — це не завжди про «нічого не робити». Це коли ти робиш усе, крім того, що насправді треба. Коли замість статті ти раптом вирішуєш переставити вазони, перевірити пошту, заварити ще одну каву і «на хвилинку» заглянути у Фейсбук.

Усвідомити це було важливо. Я не сварила себе — навпаки, спробувала зрозуміти. Чому я не хочу це робити? Бо втомилась? Бо нецікаво? Бо мені це вже не підходить? І коли знаходиш відповідь — вже легше.

Що мені допомогло? Перемикання. Прогулянка, тиша, книга чи просто можливість «випасти» на годину. А ще — розбивка завдань. І я не про «нудний текст потім, а цей цікавий зараз». А про важке — зранку, поки свіжа голова. Легке — після 15:00, коли вже не той темп, але ще є сили. Комусь допомагає розбивати одне завдання на частини. Я так не вмію. Я з тих, хто почав писати, потрібно завершити, як то кажуть, «на одному диханні». Бо поки думка жива, її треба не тільки зловити, а й встигнути перенести на папір. Ну або як у наш час — у Google Doc.

Але це ще не все. Звучить трохи дивно, але мене витягнув текст. Звичайна стаття, нічого «вау», без розумних термінів і гучних обіцянок. Там просто було пояснено — що таке прокрастинація, чому ми відкладаємо і що із цим робити. І воно якось зайшло. Зачепило. Ніби хтось нарешті назвав усе своїми іменами. Можливо, просто потрапила в той момент, коли я найбільше це мала почути. Але допомогло!

І ще: я навчилася не брати те, що не хочеться робити. Навіть якщо платять. Бо прокрастинація — це теж дзвіночок: тіло та мозок уже натякають, що час щось змінювати.

Вигорання. Історія, яку не хочеться згадувати, але варто

Але якщо прокрастинація — це дзвіночок, то вигорання — вже справжня сирена. Ще один передвісник хаосу, з яким точно не варто тягнути.

Був період, коли я працювала в агентстві. І якщо коротко — це був треш. Графік ненормований, завдань море, ставлення — як до кнопки, яку натискають «на вчора». Постійна напруга, критика заради критики, жодного визнання, навіть коли тексти публікували без жодної правки. І ти ніби розумієш, що все зробила правильно, але тобі кажуть: «Ні, все не так». Щодня. Постійно.

Так я вперше зіштовхнулася з вигоранням. І це не просто втома. Це коли прокидаєшся і не хочеш відкривати ноут. Коли ні думки, ні слова, ні віри, що із цього щось буде. Коли навіть улюблена тема викликає порожнечу. І ти не лінивий, не «вигадуєш» — просто всередині нічого не залишилось.

І я це пережила. Було важко, але саме тоді я чітко зрозуміла: ніхто, крім тебе, не подбає про твої межі. Ніхто не скаже: «Годі. Відпочинь. Це занадто». Якщо сам не зупинишся, тебе просто доб’ють роботою і «все не так».

Ось що я зробила, щоб вибратись:

  • Почала шукати нових замовників — обережно, поступово, але впевнено.
  • Не брала більше, ніж можу «витягнути» без шкоди собі.
  • Встановила межі. Вихідний — це вихідний. Після 19:00 — ноутбук закритий.
  • Говорила «ні» проєктам і людям, які виснажували. Навіть якщо платили добре.
  • Прислухалася до себе. Якщо втома — не «через не хочу», а пауза.
  • Почала шукати не лише проєкти «на виживання», а ті, що викликають інтерес.

І це було як ковток свіжого повітря, коли замість «не те» чуєш: «Вау, саме те, що треба! Дякую!». І ти оживаєш. Знову пишеш. Знову віриш, що можеш.

Коли робота в кайф, але часу все менше

Після того, як я змінила замовників, усе пішло інакше. Інші люди, інші завдання, інше ставлення. І головне — інші емоції. Після того, як тебе роками «виправляли» навіть там, де не було що правити, ти починаєш сумніватись у собі. А тут — зовсім інакше. «Дякуємо, супер!», «Це саме те, що потрібно!», «Ви розкрили тему повністю і просто». І ти сидиш перед екраном, читаєш це — і в тебе мурахи. Бо це не просто слова, це ніби хтось залікував те, що довго боліло.

Пішли нові проєкти, портфоліо поступово наповнилося. Постійні замовники радили мене своїм колегам. І так нарешті з’явилося те відчуття, за яке варто було боротись: я на своєму місці, я вмію, я потрібна.

Але тут підкрався новий виклик. Час. Його як було 24 години на добу, так і залишилось. А замовлень більше, завдань більше, людей, яким треба якісна робота, теж більше. А ще є сім’я. Четверо дітей. Дім. І я теж є.

І тоді стало зрозуміло: просто працювати — замало. Потрібно шукати баланс. І не абстрактний, а справжній. Де є час на себе, на відпочинок, на дім, на тишу. І не згорати знову. Не повертатися туди, де вже була.

І от саме в цей момент, коли здавалося, що я знову на межі, тільки вже з іншого боку, я сказала собі: стоп. Я не хочу ще раз проходити через вигорання. Не хочу знову відчувати, що в мені нічого не залишилось. І почала шукати, що робити.

Допомогло кілька простих, але важливих речей:

  • По-перше — відпочинок. Не «коли буде віконце», а заплановано. Один день на тиждень — мій. Не працюю. Не думаю про тексти. Відпустка — раз на три місяці, хоча б п’ять днів. І ти ніби оживаєш — без зайвого шуму, просто всередині спокійно. І що цікаво, після відпочинку я не «випадаю», як раніше боялась, а навпаки — повертаюсь з новими силами та ідеями.
  • По-друге — читання. Не для роботи, не SEO, не «як писати заголовки», не скільки лінків може бути в одній статті. А просто книга для душі (у мене це класика). Хоч 20 хвилин на день. Іноді це все, що треба, щоб знову запрацював мозок. А якщо зовсім важкий день і навіть читати не можу, — прогулянка. Просто вийти. Хоч у двір, хоч у сад, хоч пройтися біля дому. Без мети. Просто побути не в буквах.

І найважливіше — навчитись обирати. Не тягнути все підряд. Навіть якщо проєкт цікавий, навіть якщо з клієнтом працюєте багато років. Якщо завдання виснажує і не приносить нічого, крім втоми, я відмовляюсь. Це не егоїзм. Це — турбота про себе. Бо якщо не подбаєш про себе, не напишеш жодного нормального тексту.

Свій ритм — своє правило

Із часом я зрозуміла, що хаотична робота — це найкоротший шлях до втоми. Встав, сів у піжамі за ноутбук, працюєш до ночі — і ніби багато зробив, а всередині порожньо. Тому я почала вибудовувати свій ритм. Не з книжок по тайм-менеджменту, а просто на практиці — методом спроб і помилок.

Я знаю: мій найпродуктивніший час — із 6:00 до 15:00. Це теж я зрозуміла не з книжок, а відчула на собі. Хоча краще б дізналася з них). Саме вранці в голові найлегше народжуються думки, і пальці самі бігають клавіатурою. Після 15:00 тільки щось легке. Наприклад, перевірити тексти, почитати щось для наступної теми, підготувати структуру. А от після 19:00 — все. Крапка. Це вже мій час: діти, дім, вечеря, просто життя.

Працюю я не «за годинами», а «за завданнями». Якщо почала статтю, хочу її закінчити за раз, поки є настрій і думка. Тому ті самі «20 хвилин працюю — 5 відпочиваю» мені не підходять. Моя перерва — після завдання. І тоді вона справжня.

Ще я не дозволяю повідомленням керувати моїм днем. Телефон може почекати. Соцмережі теж. Коли я працюю, я в роботі. Всі важливі можуть зателефонувати, а все інше — потім. Так я не розсіюю увагу й не ловлю себе на тому, що пів години «зависла».

І ще: робоче місце — має значення. Не ванна, не кухня, не ліжко. Є стіл, є зручне крісло, порядок навколо й мої ведмеді з мавпочками (у когось «качечка») — так, це мій «офіс». І навіть якщо Париж за вікном (я б не проти), все одно працювати я маю тут, у своєму комфортному куточку.

А ще мені пощастило — вдома працює й чоловік. І ми вже навчилися давати одне одному ту саму «5-хвилинну перерву» на розмову, підтримку чи просто «обговорити щось на емоціях, покіпішувати, а потім заспокоїтись і повернутися до роботи». Це теж важливо. Якщо нема з ким — підійде й мавпочка. Головне, не варитись у собі.

І наостанок — собі, вам, усім нам

За ці роки я зрозуміла одне: не буває єдиного «правильного» шляху. Усі книжки, поради, схеми тайм-менеджменту — вони потрібні. Їх писали люди, які пройшли свій шлях і діляться досвідом. Але це їхній досвід. А вам нам потрібно створити свій.

Шукайте своє. Створюйте своє. Слухайте себе. Ми всі різні, і саме в цьому — сила. Те, що працює для одного, зовсім не обов'язково має працювати для вас. І це не погано. Це — нормально. У цьому — наша унікальність.

Так, на старті може здаватись:

  • «Та зі мною такого не буде»;
  • «Прокрастинація? не знаю, хто це»;
  • «Я просто люблю писати»;
  • «Я зможу все».

Але просто знати про ці речі — це вже половина справи. Коли розумієш, що з тобою щось не так, коли з’являється втома чи хаос, можна вчасно зупинитись, видихнути та щось змінити. Це і є початок виходу з безладу.

Бо саме хаос заважає нам бути продуктивними. Він краде час, сили, бажання. І щоб працювати добре, відчувати задоволення і не згорати, потрібен порядок. Свій. Не ідеальний, не книжковий. Але такий, який дає тобі опору.

Продуктивність не народжується сама по собі — вона виростає там, де є структура. Де є чіткі межі, розуміння себе, і хоча б трішки спокою всередині. І це все — реально. Просто крок за кроком.