Я не літературний критик і точно не збираюсь вас «переконувати» читати саме те, що подобається мені. У всіх свої вподобання: хтось фанатіє від класики, хтось — від детективів, коміксів чи фантастики. І це нормально. Головне — читати. Не тому, що так сказав вчитель у школі чи мама з кухні вигукнула: «Ти коли востаннє книжку в руки брав?!» А тому, що книжки — це паливо. Для думок, для уяви, для текстів.

Ця стаття — не «обов’язкова програма для копірайтера». Це просто мій список. Книги, які я читала не для роботи, а для себе, але які непомітно зробили мої тексти глибшими, а голову — світлішою.

Трохи профлітератури — без цього нікуди

Бо це теж важливо. Але головний меседж — читайте те, що вам заходить. Бо все, що потрапляє у мозок, там і залишається. І повірте, воно «дістанеться» в потрібний момент. Саме тоді, коли треба буде написати щось не просто грамотне, а живе.

Не вся користь — у романах. Є книги, які прямо формують професійну основу: мову, логіку, психологію читача. Не «змушую», просто ділюся тими, які реально допомагають:

  • «Думай повільно — вирішуй швидко» — Деніел Канеман. Про те, як думає читач і чому реагує на одні слова, а інші — ігнорує.
  • «Сила звички» — Чарлз Дахіґґ. Пояснює поведінку — і свою, і аудиторії. Корисно для структури та логіки.
  • «Переконай мене, якщо зможеш» — Джей Хейнрикс. Легко, з прикладами. Про те, як впливати словами, а не тиснути.
  • «Психологія впливу» — Роберт Чалдіні. Класика. Про те, як ми кажемо «так» і як це використовувати в текстах.

Художнє — для душі. Але профліт теж потрібна. Час від часу — як мінімум.

Книжки не про тексти, але для текстів

Якщо профлітература — це типу як тренажерка для копірайтера, то художня — це вже SPA. Тут і емоції, і стиль, і образи, і «внутрішні мурахи». Я читаю не для аналізу, не з маркером у руках. Просто читаю, і багато із цього потім залишає слід у текстах. І не завжди відразу. Буває, що книжка «вистрілює» думкою чи формулюванням через пів року, коли пишу щось зовсім інше.

Це ті книги, що пройшли крізь мене. Я не буду давати рецензії — я поділюсь тим, що відчула. Бо саме так література працює: через себе — до слова.

«Вбити пересмішника» Гарпер Лі — проста назва з непростим змістом

Ця книга читається на одному диханні. Проста мова, легкий стиль, але скільки важливих сенсів! Суспільні упередження, втрата, чесність, дитинство, справедливість. На прикладі однієї сім’ї історія, яка зачіпає кожного. Знайомий біль, знайомі сумніви, знайоме мовчання.

А потім вмикається внутрішній копірайтер — і ось, що можна взяти:

  • простими словами говорити про складне;
  • захопити читача з перших рядків — без гачків, просто історією;
  • не боятися підіймати болючі теми і не втратити легкість;
  • тримати увагу не дією, а глибиною;
  • показати світ очима дитини, але щоб дорослий зчитав усе;
  • зробити текст «живим» — без штучності.

Гарпер Лі написала лише один роман. І цього вистачило. Вистачило на Пулітцерівську премію. Вистачило, щоб її читали десятиліттями. Бо він про справжнє. І коли я думаю, що «треба якось по-особливому написати», іноді згадую, як вона написала просто. Але потужно. Її стиль — доказ того, що не завжди треба «вигадувати» щось складне/

Сестри Бронте — три голоси, три стилі, три сили

Чесно кажучи, я не з тих, хто читає класиків, «бо треба». Я читаю, коли хочу. І саме з такими думками я починала знайомство з сестрами Бронте. Але все виявилося глибше.

У кожної з них — свій характер. У кожної — своя історія. І всі вони — не просто про «кохання», як часто пишуть на обкладинках. Це про вибір, про ціну свободи, про біль, втрату, гідність. І так, про любов, але не фонову, а ту, що змінює.

Шарлотта Бронте «Джейн Ейр» та «Учитель». Тексти, які читаєш і десь глибоко всередині починаєш вирівнювати спину. Тут не кричать, але говорять твердо. Тут жінка має голос — навіть у ті часи, коли не мала права голосу.

Емілія Бронте «Буремний перевал». Книга, після якої важко одразу щось сказати. Це вибух емоцій, болю, відчаю. Це ті сторінки, де не завжди розумієш героїв, але точно відчуваєш, що вони справжні.

Анна Бронте «Незнайомка з Вілдфел-Холу». Тихо. Спокійно. І саме тому — голосно. Роман, у якому простими сценами передано те, про що інші не говорили. І це вчить писати — коли болить, але без істерики.

А тепер — чому це корисно копірайтеру? Так, у нас зазвичай чітке ТЗ. Структура, вимоги, ключі, ліміт. Але ж не завжди ми пишемо технічний текст. Є тексти, в яких важливо торкнути. А отже, зрозуміти людину. А щоб зрозуміти, треба читати. І відчувати.

З романів Бронте можна взяти не тільки стиль. Вони вчать, що:

  • експозиція не завжди має бути в першому абзаці — іноді краще заховати її далі, й це працює;
  • вступ може бути несподіваний, але чіпляти — і нам цього теж часто хочеться в текстах;
  • кульмінація не обов’язково там, де ми на неї очікуємо, — і це тримає увагу;
  • не все має бути «за схемою» — головне, щоб текст «йшов» і тримав.

Так, у більшості наших завдань не завжди можна розігнатись. Але якщо пишеш щось більш творче — порівняння, образи, відтінки характерів — усе це формується не на ТЗ, а на читанні. Ми не знаємо болю кожного читача. Але читаючи більше, ми краще розуміємо людей. І краще пишемо для них.

А ще — ми всі шукаємо способи, «як зацікавити читача з першого речення». Так от: у Бронте цьому теж можна повчитись. Просто треба трошки «перевести» це з XIX століття у наш Google Doc.

Дафна дю Мор’є — майстриня атмосфери

З першого абзацу — ти вже там. Не «здається», не «наче», а насправді. У палаці, у тіні дерев, у складних поглядах між героями. Дафна дю Мор’є вміє те, чого іноді не вистачає навіть найкрутішим авторам: створити настрій, який дихає між словами.

«Ребекка» — це не просто роман. Це стан. Напруга наростає так повільно й тонко, що ти навіть не розумієш, коли почав хвилюватися. А «Моя кузина Рейчел» — ще хитріша. Там до останнього не знаєш, кому вірити. Але не можеш відірватися.

Ось що в цьому для копірайтера:

  • як створювати атмосферу без зайвих описів, тільки через деталі;
  • як поступово нарощувати емоційне напруження — без «тарам-пам-пам»;
  • як грати на емоціях читача через підозру, недомовленість, передчуття;
  • як робити місце дій повноцінним героєм тексту.

І ще важлива річ: її тексти доводять — не обов’язково викладати все «чітко й одразу». Іноді ефект сильніший, коли читач сам дорозуміє. І це дуже пасує, наприклад, до intro в блогах, аналітичних статтях, навіть текстах про бренди. Бо атмосфера — вона теж продає.

Тадеуш Доленга-Мостович — один автор, три різні історії

«Кар’єра Никодима Дизми», «Знахар» і «Професор Вільчур» — це не серія. Це зовсім різні історії. І якщо ви думаєте, що після «Дизми» отримаєте щось схоже в наступних книгах — ні. Не отримаєте. І саме в цьому кайф.

«Кар’єра Никодима Дизми» — про абсурд, іронію, вдавання. Наче спокійна, але там така правда, що часом хочеться закрити книгу й видихнути. Бо смішно, але гірко.

«Знахар» — інша. Тут зовсім інший ритм. Тут біль, забуття, втрата і — так, надія. Про людину, яка втратила все, але залишилася Людиною.

«Професор Вільчур» — продовження «Знахаря». Про другий шанс, про покликання, про те, що справжнє не зникає, навіть якщо світ про тебе забув.

І всі три — зовсім різні. Це не однаковий почерк. І це теж важливий урок для тих, хто пише: навіть один автор може звучати по-різному. І це ок. А ще у них дуже сильна структура історії — от прям класична: зав’язка, падіння, перелом, підйом, розв’язка.

Ці книги показують, що стиль може бути різним — і все одно чіпляти. Що не треба кричати, щоб сказати важливе. Що глибина не завжди там, де пафос. А ще нагадують, як працюють базові речі, які іноді ми забуваємо:

  • сказати спокійно — але щоб відчулось усім тілом;
  • тримати читача не дією, а відчуттями;
  • додати іронію — і зробити текст ще глибшим;
  • не поспішати з «ефектами», дати паузу;
  • з першої сцени ввести в історію — без довгих вступів;
  • показати біль — не словами, а вчинками героїв;
  • побудувати текст просто, але так, щоб залишився надовго.

Ці книги не «схожі», але кожна з них про головне. І вони нагадують: у кожній темі має бути серце, навіть якщо це текст про побутову техніку. Бо читач — це людина, а не просто цільова аудиторія.

«Портрет Доріана Ґрея» Оскар Вайлд — красиво, небезпечно, глибоко

Ця книга — як дзеркало, в яке не завжди хочеться дивитись. Бо там не тільки Доріан. Там ми теж. Наші бажання, спокуси, самолюбування, страхи. Це роман, який дуже красиво говорить про дуже страшні речі.

У Вайлда все — стильно. Кожна фраза, кожен діалог — майже афоризм. Але за цією вишуканістю — отрута. Не груба, не пряма, а така, що проникає повільно. Коли дочитуєш — розумієш, що щось у тобі змінилося. І це відчуття ще довго не відпускає.

Ось що тут є для нас:

  • як вибудовувати стиль, щоб він працював на зміст, а не заради «краси»;
  • як працювати з підтекстом — не все сказано прямо, але все зрозуміло;
  • як створювати контраст між зовнішнім і внутрішнім і тримати цим увагу;
  • як через діалоги та фрази показувати характери, конфлікти, філософію;
  • і головне — як однією фразою викликати думку, а не пояснювати її.

Це не книга для «на фоні». Її треба читати уважно і бажано не один раз. Бо за кожним абзацом — ще один сенс. І коли працюєш з текстами, де потрібно «зачепити», «залишити слід», «змусити подумати» — ось тут можна повчитись.

Ремарк — про війну, любов і життя, яке завжди надто коротке

Ремарк — не для кожного. І кожна його книга — різна. Хтось відкриває його через «Трьох товаришів», бо в шкільній програмі, бо знайома назва, бо «всі читали». Я не читала. Коли в класі дали завдання, вдома цієї книжки не було, а в бібліотеці, як на зло, теж. Зате була інша — «Час жити та час помирати». От її я і прочитала.

Я була єдина в класі, хто взявся за іншу книгу. І пам’ятаю, як вчителька — Людмила Іванівна, респект їй — була трохи шокована, але щиро зацікавлена. Ми обговорювали її кілька уроків. І знаєте, це був той момент, коли в голові щось клацнуло. Можна не йти за шаблоном — і це теж буде правильно. Бо це твоє.

Але те, що ти читаєш у 14-15, сприймається зовсім інакше, ніж у 25 чи 30. Тому я повернулася до цієї книги вже дорослою, у 37. І вона відкрилась інакше. Глибше. Болісніше. Мудріше.

«Час жити та час помирати» — про те, як війна вбиває не тільки людей, а й те, що в них живе. І про маленький спалах справжнього — навіть серед руїни.

«Життя у позику» — ніби протилежна: там більше світла. Але й там — біль. Тихий. Той, що всередині.

«Чорний обеліск» — про тишу після грому. Не про війну — про те, що після неї. Коли вже тихо, але всередині ще болить. Спокійна, іронічна, з гірким присмаком самотності. Без пафосу — і саме цим чіпляє. Читається повільно, але надовго лишається в голові.

Що дають ці книги тим, хто працює з текстами? Ремарк учить говорити просто, але в точку:

  • він показує, як одна фраза може врізатись глибше, ніж цілий розділ;
  • як не потрібно писати «емоційно», щоб емоція стала комом у горлі;
  • коли деталі — це не про «що було на столі», а про відчуття;
  • як зробити героя звичайним — і саме цим справжнім;
  • і як створити текст, у якому кожна фраза ніби випадкова, але точна.

А ще він нагадує: у кожного свій шлях. Своя книжка, свій темп, свій стиль. І це нормально. Не всім вдається знайти себе у словах. Але якщо вдасться, це буде найкраще, що ви з ними зробите.

«Коханець леді Чаттерлі» Девід Герберт Лоуренс — коли атмосфера важливіша за сюжет

Це не просто історія про кохання. І не про зраду. Це про тілесність, про внутрішню порожнечу, про потребу бути живим не лише розумом, а й тілом, емоціями, бажаннями. Лоуренс пише про складне просто. Без вульгарності, зате з відвертістю.

Тут теж є чому повчитися для копірайтера:

  • як створювати живу атмосферу, щоб читач ніби сам ішов босоніж по траві;
  • як не боятись чуттєвості у текстах і писати про це гідно;
  • як зачіпати відверті теми — обережно, з повагою, так, щоб через них відкривати щось глибше;
  • як дати тексту дихати — без пояснень, через відчуття.

Це книжка не для всіх і точно не «нехай буде» і не «на вечір». Але якщо дійде, лишиться.

Це лише частинка. Я не встигла розповісти про «По той бік раю» Фіцджеральда. А там, до речі, теж багато для копірайтера: ритм думок, зміни темпу, глибина емоцій і спосіб показати людину через її сумніви. А ще є «Птахи» Дафни дю Мор’є — хоч це й не роман, а повість, зате яка! Напруга, недомовленість, атмосфера, що буквально стискає повітря, — просто урок, як будувати психологічну напругу через дрібниці. І «Дочка Монтесуми» — пригоди, емоції, інтрига та дуже класний приклад того, як вести сюжет з кількома шарами.

І ще буде. Бо хороші книги — вони завжди «ще». Їх багато, і кожна — про щось своє. Але важливо не скільки ви прочитали. Не важливо — одна книга на місяць, одна на рік, десять на тиждень чи п’ятдесят за сезон. Важливо — що вона вам дала.

І головне: не читайте, якщо не йде. Не треба ламати себе через «треба читати класиків» чи «всі читають». Не витрачайте час на те, що не чіпляє. Бо наш мозок — це не смітник. Те, що в нього потрапляє, там і залишається. А отже, все, що ми читаємо, має бути або для задоволення, або для користі. А в ідеалі — обидва пункти разом.

Читайте. Відчувайте. І використовуйте це. Бо саме з книжок приходять найкращі порівняння, найживіші тексти й найглибші сенси. Навіть якщо здається, що це «просто роман».